Невеликий уламок голограми містить у собі всю картину, записану на ній. Так, одна лише Швейцарія віддзеркалює природне, пейзажне, мовне різноманіття, притаманне всій Європі.

Грошовитий Цюрих

Цюрихці – звучить украй легковажно. Хто ж вони насправді? «Білі комірці» у світовій банківській столиці вулицями не бігають, в очі не впадають. Сірувате монотонне місто, що не тішить особливими барвами, пожвавлю­ють зовсім різні люди: чимало «швейцароафриканців», вільної від турбот молоді й туристів. Останні, поміж яких і ми, з ентузіазмом прочісують Банхофштрассе – вулицю крамниць і банків.
Ми придивлялися до вітрин і чекали на екскурсію. Й раптом Швейцарія піднесла сюрприз: у колеги в банкоматі застрягла пластикова картка. Швейцарці врятували репутацію свого бан­­ку хвилин за двадцять. Ще й не без реверансів піднесли презент «за моральну шкоду» – швейцарський ножичок.

Нарешті нас здають на руки представникові місцевої влади – енергійній дамі з муніципальної туристичної організації. Ми її відразу спантеличили, попросивши показати стародавній центр міста. Незабаром зрозуміли її збентеження. Немає в Цюриху стародавніх «мережив»! Усьому провиною – спадщина Реформації. Зо два століття тому цюрихці, перейнявшись її ідеями, раптом вирішили позносити все занадто вигадливе, з витребеньками й відтоді вдарилися в стриманий мінімалізм.

Проте коли вас супроводжує людина, котра знає і любить це місто, – Цюрихом ви залишитеся задоволені. Нам із гідом пощастило. Оксана, колишня сибірячка, нині – дружина швейцарця й мати його дітей, склала нам із Цюрихом цікаву компанію. Будинки банків сіруваті? Але погляньте, ось у цьому й понині зберігаються гроші на рахунку такого собі діяча пролетаріату Ульянова (Лєніна).

Аж ось Оксана завела нас... до поліцейського відділку! Аж там усередині чудові склепіння – жовтогарячі, в квіточку. сто років тому сюди запросили художника, аби він урятував працівників цієї установи та її гостей від перманентної депресії.

Під час обіду ми розпитували швейцарців про тутешнє життя-буття. Елегантний сомельє вишуканого ресторану «Кар­л­­тон» у відповідь на наші відверті запитання поводиться делікатно: «Так, чоловіки нетрадиційної орієнтації тут справді становлять певну проблему... Насамперед – для дам. Бувають навіть трагедії! Моя знайома два роки серйозно зустрічалася з хлопцем, а він – пішов до іншого... Тут у ресторані щотижня проходять зустрічі геїв, а дами тільки милуються, які ж ці хлопці гарні й як чудово танцюють один із одним».

Позітхавши, ми насолодилися букетом місцевого білого вина вкупі з коронною цюрихською стравою: підсмаженою картопляною стружкою й пелюстками телятини під особливим соусом із білими грибами. 

Легковажна Лозанна

Контрастом стриманому, німе­цькому за духом Цюриху є легковажна французиста Лозанна. Тут вам, будь ласка, й старовинні квартали, й вишукана архітектура, й дизайнерський підхід до озеленення, й чарівні краєвиди на водну гладінь.

Магія чисел Лозанни така: друге завбільшки місто на берегах Женевського озера, п’яте за величиною у Швейцарії, будувалося на трьох пагорбах. Тож вулички в центрі йдуть то нагору, то вниз, і ми неслися за гідом, майже підстрибуючи. Манірний, але стрімкий Адріан Енглерт може похвалитися не лише неабиякими знаннями, вмінням їх цікаво викласти, а й... предками з Одеси! Він дуже зрадів новим знайомим з «історичної батьківщини». Напевно знаючи тепер, що ми не позбавлені почуття гумору, Адріан ніби ненароком вказав на вивіску Музею декору й культури з абревіатурою MUDAC.

Значно серйознішої екскурсійної уваги заслужив будинок зі знайомою назвою Нотр-Дам. У цьому найбільш значному соборі Лозанни зокрема й Швейцарії загалом, побудованому в 1275 році, тезці паризького, мені запам’яталися чудові стародавні вітражі. Поки пан Адріан розповідав про історію Лозанни – від римлян, пунктиром через Бургундію, проїздом через Берн – навколо збиралася напрочуд дивно вдягнена юрба. Як виявилося, ці ряджені й клоуни – волонтери, учасники міського фестивалю, чиє завдання – створювати в публіки піднесений настрій. Веселий швейцарець із червоним носом-помпоном зображував залицяння величезної прищіпки до моєї парасольки, а колоритній клоунесі сподобався наш гід. Довідавшись від нього, звідки ми приїхали, тітка-клоун підстрибнула з радісним вигуком: «Україна-а-а!!!». Знає про нас чи по-акторськи вправно прикидається? Однак приємно.

На Золотому перевалі

Після міських ландшафтів ми нетерпляче чекали на зустріч із «пейзанською Швейцарією» та уславленими альпійськими пейзажами. Й нам їх негайно подали за розкладом хвилина в хвилину! Ось біля платформи гальмує яскраво розфарбований потяг, так званий панорамний. По найкрасивіших місцях Швейцарії для нього (й для нас) прокладені зручні маршрути. Чого варті самі їх назви «Льодовиковий експрес», «Вільгельм Телль», «Шлях Наполеона», «Золотий перевал»... І цими траєкторіями їздять мандрівники у вагонах із великими прозорими вікнами. Тут не варто скупитися на квитки вищого класу, бо це саме те швейцарське диво, заради якого варто заощадити на чомусь іншому. Відчуття фантасмагоричні. Нам би такі швейцарські дороги!

Відзначу й фінансовий нюанс. Якщо їздити за одноразовими квитками – вийде дуже дорого. Натомість для туристів швейцарці налагодили чітку, як їхні годинники, транспортну мережу подорожей Swіss Travel System і винайшли систему проїзних. Так, діти до 16 років мандрують безкоштовно, а проїзний абонемент для туристів (у нашому випадку – Swіss Pass) діє в 37 містах Швейцарії на всіх видах громадського транспорту – від трамвая до корабля. Крім того, Swіss Pass – це ще й безкоштовний квиток у 400 музеїв, знижка 25% на екскурсії до гірських вершин, плюс ще купа знижок на якісь інші послуги.

Чотирма швейцарськими

Нам, українцям, у чотиримовній країні було цікаво перетинати «звукові кордони» в спілкуванні. Швейцарці між собою говорили німецькою (італійською, французькою), а з нами – загальновживаною англійсь­­кою. В кожному регіоні вчать «свою» мову і ще якусь «сусідню»: наприклад, німецькомовні мають знати італійську або французьку, це як вирішать у цьому кантоні-регіоні. Ну й усі, як і ми нині, обов’язково вчать англійську. Загалом у манірному Цюриху більше звучала німецька мова, в розкутому Лугано – італійська, а в гламурному Монтре – французька. В цій поїздці ми хіба що ретороманської не почули, четвертої офіційної мови Швейцарської Конфедерації. Для цього треба було б вирушити в кантон Граубюнден, де 0,05% населення країни говорять ретороманською – це щось на кшталт латини часів Юлія Цезаря. Причому тут це жива, а не мертва мова.

Що цікаво, жодна з офіційних мов Швейцарії не є «спільним знаменником», обов’язко­вою для діловодства в цілому по державі. Однак німецька в країні реально звучить найчастіше: з 26 кантонів конфедерації переважна більшість вважаються німецькомовними.

Окультурені гори

Швейцарія – цілком звичайна європейська держава, якій, однак, дуже пощастило. Саме тут розташована найвища частина Альп, і, зрозуміло, що саме сюди прагнули всі титуловані гості минулого, створюючи репутацію «високого шику» всій країні. Гори зімкнулися навколо Лейкербада – термального курорту, де грів кістки ще великий Йоганн Ґете. Зараз чимала частина відпочивальників – грошовиті «русо туристо».
Гори змушують забувати про всілякі неприємності. Стандартний басейн готелю або термального комплексу просто неба, а навколо – яка ж гарна картина гірських схилів! А повітря такої свіжості й насиченості, що хочеться ним ласувати. До того ж – епічний собор, величні звуки органа...

Подивитися на Лейкербад згори теж варто. Й нескладно – для цього потрібно піднятися в кабіні підйомника на перевал Геммі, до висоти гір-чо­тиритисячників. Там діє ресторанчик, і поки чекаєш на свій омлет із сиром, картоплею й шинкою, приємно милуватися навколишнім краєвидом. Містечко внизу – як дивовижна квітка.

Ще одна разюча річ у горах – спеціально обладнані пішохідні стежки, металеві підвісні доріжки з поручнями вздовж гірського схилу, а також лавки в найкрасивіших місцях. І скрізь – покажчики й «пюпітри» з поясненнями, що ж ми бачимо. На додачу десь неподалік бамкає дзвіночок на шиї класичної швейцарської корівки, а в «пряниковому» ресторанчику-шале хтось розучує басову партію на великій трубі. Загалом Лейкербад – містечко невелике, проте славне, й у рейтингу наших симпатій він Цюриху й Женеві анітрохи не програв.

Йорі-йоу – це таке хобі

«А сир і шоколад ти в Швейцарії куштувала?» – запитували дру­­зі. Звісно – смачний сир, хороший шоколад. Але нічого надприродного. А ось від іншого «делікатесу» – пісень-йодлів – просто мурашки бігали шкірою! В одній із кав’ярень для нас запросили «народний ансамбль», солістка якого й виводила знамениті гортанні звуки «йорі-йоу». Потім, розмовляючи зі співаками, ми дивувалися тому, як серйозно вони ставляться до свого хобі. «О, народні традиції – це святе! Подивіться календар подій Швейцарії – там чимало народних свят у всіх регіонах. І в них беруть участь сотні швейцарців-волонтерів. Вони справді видатні ентузіасти! Чоловік моєї знайомої, городянин, грає на альпійському бас-розі. Отож коли їхній ансамбль запрошують на вівчарське свято кудись далеко в гори – він бере цю свою дуринду, народний костюм і їде беззаперечно!», – розповідає нам Оксана з Цюриха. «А його дружина?» – запитуємо ми. «Ну що – дружина... Вона з дітьми», – зітхає Оксана. Що ж, попри всі розходження в менталітеті, в нас зі швейцарцями є чимало спільного.

НАБЕРЕЖНА В ЦЮРИХУ.Собор Гроссмюн­­стер – один із найша­но­ва­ні­ших у реформатів

ЙОРІ-ЙОУ! Співці йодлів у етнічних костюмах змагаються у своєму мистецтві

ЗИГЗАГ ІСТОРІЇ. Арочний віадук Ландвассер – частина світової спадщини ЮНЕСКО

КОЛО КОЛЕГ.Сировари на таких фестивалях у Альпах обмінюються професійними секретами

[1884]